Меню Закрити

Перша війна ХХІ ст.: Війна коаліції проти Іраку

Війна Коаліції на чолі з США проти Іраку досі звучить у відголосках новин про Близький Схід та історію ХХІ ст., а іракський диктатор Саддам Хусейн назавжди посів місце в десятці найбільш кривавих диктаторів ХХ ст. Про це і не тільки стаття Євгенія. 

1991 рік. Світ стрімко змінюється, і усі вже це чудово розуміють. У Східній Європі пройшов карнавал “оксамитових революцій” та сформувались коаліційні та демократичні уряди. На порозі об’єднання стоїть Німеччина, страхітливий Берлінський мур весело розбирався туристами. Минулого року припинив існування блок Варшавського договору, і світ нарешті отримав впевненість, що ядерна війна не почнеться завтра і не знищить людство. Ба більше, до кінця року не стане і самого СРСР, у що навіть тоді ніхто ще не міг повірити. Утім, на початку року увага світу була прикута до подій, які розвивались на Близькому Сході: 15 січня 1991 року завершився термін ультиматуму і Коаліція розпочала бойові дії проти Іраку з метою звільнення Кувейту. Велика кількість репортажів та сюжетів зробили цю війну, фактично, зіткненням у прямому ефірі. Яка бойова техніка дивувала телеглядачів, чому війна засвідчила переворот у міжнародних відносинах, та в чому був секрет успіху Коаліції читайте далі!

Стовбури чорного диму над зруйнованими нафтовими сховищами: звична картина для жителів Іраку у 1991 році: триває операція "Буря в пустелі"

Кувейтський бліцкриг

Уся історія почалась за півроку до того через прагнення Саддама Хусейна впоратись із наслідками тривалої кровопролитної війни з Іраном (1980-1988 рр.). У своїх експансіоністських планах диктатор Іраку набрав кредитів і займів, у тому числі у своїх сусідів — Саудівської Аравії та Кувейту. Чим скоріше наближався час повернення, тим активніше обдумувався ним план як уникнути таких навантаженнь на і без того слабку іракську економіку. Реструктуризація? Ні, аж ніяк. Хусейн звинуватив Кувейт у тому, що той видобуває забагато нафти та демпінгує на ринку, і виставив йому рахунок: цифра дивовижним чином була близька до суми іракського боргу, ба більше, диктатор вимагав заплатити ще понад 2 млрд доларів зверху! Маленька, але заможна держава на узбережжі Перської затоки відмовилась. Кувейт не розраховував, що після досягнутого перемир’я з Іраном, сусід знову почне війну. І дарма — 2 серпня понад 100 тисяч військових армії Хусейна перейшли кордон, одночасно у Ель-Кувейт був направлений special force, щоб захопити шейха – утім, гвардія таки спромоглась затримати іракців, поки Джабер Аль-Ахмед з родиною встиг утекти до Саудівської Аравії. Вже на наступний день уся територія Кувейту була окупована, а ще згодом уряд щойно проголошеної “Республіки Кувейт” видав резолюцію про повернення до складу Іраку, яка і була задоволена.

Іракські танки входять у столицю Кувейта, місто Ель-Кувейт

Міжнародна спільнота занепокоєна

Радбез ООН рішуче відреагував на кризу, прямо як зараз – резолюція закликала Ірак звільнити Кувейт, проти країни вводились санкції. Не варто й казати, що Хусейн проігнорував це попередження. ООН видала ще 12 резолюцій з цього питання, остання, прийнята у листопаді, давала Іраку час до 15 січня, щоб виконати поставлені вимоги, а інакше “будуть прийняті відповідні міри”. На радість Кувейта, не усі погрожували вербально. З 7 серпня у Саудівській Аравії, яка справедливо теж очікувала на іракське вторгнення, розгортались підрозділи 3-ої армії США, до неї приєднались і союзники. Коли Коаліція щойно починала формуватись, Центрком (підрозділ Генерального штабу США, який планував операції на Близькому сході) вже планував військову операцію проти Іраку. І проведена вона мала бути зовсім інакше, ніж на це міг розраховувати Саддам Хусейн і його генерали.

Серпневі дні на вулицях Ель-Кувейту - це ще не почалися масові пограбування

Старі супротивники збираються на одному боці

Дипломатично усе було не так просто. З 1972 року СРСР мав договір з Іраком про дружбу та співробітництва та озброював армію Хусейна. Для наддержави, яка доживала свій останній рік, тривалий конфлікт на Близькому Сході давав перспективи зростання цін на нафту, що дозволило б закрити хоча б частково пробоїну, через яку СРСР йшов на дно. Але Радянський союз залишився вірним декларованому курсу: усіляко демонстрував наміри з демократизації, підписавав угоди про ядерне роззброєння, тому США і Британія змогли розгорнути у Саудівській Аравії сили, перекинуті з Європи. До Коаліції неочікуванео пристали французи, які останні 30 років стояли на позиціях антиамериканізму: сили Іноземного легіону та 6 механізованої бригади були звекдені у тактичну групу “Кінжал”. У грі, череззрозумілі причини, були Єгипед та Саудівська Аравія, приєднався вигнанець у Арабському світі Єгипед (після угод з Ізраїлем у Кемп-Девіді). Але зовсім сенсаційно і екзотично у коаліції виглядала Сирія – от від неї виступу проти Іраку не очікували точно. Операція “Буря в пустелі” засвідчила нову реальність: у блокаді Іраку з моря брали участь польські кораблі, а Чехословаччина відправила на Близький Схід підрозділи хімічного захисту. Навіть антагоністи об’єднувались проти Іраку.

Старі супротивники збираються на одній стороні

Місія нездійсненна?

Перспективи Іраку у майбутньому конфлікті здавались, як мінімум, не райдужними. Утім, цей конфлікт показав, що перебіг подій на полі бою дуже сильно залежить від політичної складової і громадської думки. Реальним шансом Садама Хусейна було затягти конфлікт. У стратегічній перспективі це означало би розвал Коаліції. У квітні мав початись сезон вітрів у пустелі, який би ускладнив дії авіації та військ Коаліції, з травня починався Рамадан, через що могли припинити війну мусульманські союзники. “То й що, коли американці у грі?”, — легко проникає думка. Проблема у тому, що левову долю логістичного забезпечення, постачання води тощо, брав на себе правитель Саудівської Аравії. У випадку його відмови від цієї ролі, бойові дії продовжувати було просто неможливо. Для цього іракські війська робили все можливе: активно укріплювали кордон із Кувейтом, готували бункери. Ірак мав перевагу над військами коаліції у живій силі і танках, що вселяло впевнесть у командуючих

Генерал Норман Шварцкопф, який керував усією операцією із Центркома. Усі козирі ніби були у його руках, але як знати...

Обхід, дезинформація та два етапи

Усе залежало від переваги в повітрі
АН-64 "Апач" дебютував у масштабному конфлікті під час "Бурі в пустелі" та підтримував наземні частини під час "100-годинної війни"

Наскільки було вигідно затягувати конфлікт Іраку, настільки було вигідно завершити все якомога скоріше військам коаліції. Для цього стратеги Центркома придумали оригінальний план, успіх якого залежав від багатьох складових. Перш за все, для союзників було важливо здобути цілковиту перевагу у повітрі. На цей етап виділялось екстримально багато часу: тоді як під час Другої світової війни артилерійська підготовка і дії тактичної авіації тривали до години, то тут на знищення стратегічних обєктів було виділено більше місяця. Опісля була запланована наземна операція. Ірак очікував атаки через кордон Саудівської Аравії і Кувейту, тож і укріплював цю зону. Командування Коаліції справді запланувало удар туди, але він повинен був мати допоміжний характер, і відповідати за нього мали Саудівська Аравія, Єгипет і Сирія, підсилені 1-ою танковою дивізією армії США. Два основні удари наносились через кордон із Саудівською Аравією. Першим мав бути обхідний маневр – його виконували французькі підрозділи та 18-ий десантний корпус армії США, завданням було перекрити стратегічне шосе на Багдад, створити умови для оточення та протидіяти підкріпленням. Головний удар наносив 7-ий бронетанковий корпус і британські сили у центрі – вони мали звільнити Ель-Кувейт, замкнути кільце оточення навколо іракських військ на театрі бойових дій. Американська розвідка знала, що супротивник очікує удару з моря і тримає на узбережжі значні сили. Центрком відмовився від десанту, адже вирішив, що велика кількість жертв неминуча. Утім, ці дані були використані. У портах Саудівської Аравії зосередили значні підрозділи морської піхоти та десантних засобів та активно готували їх до операції – насправді, атакувати з моря ніхто не збирався, але іракці очікували такого ходу аж до самого кінця кампанії.

“Буря в пустелі”

15 січня сплив термін наданого Іраком ультиматуму, а вже 17 січня вночі розпочалася повітряна фаза операції. За перші дні були здійснені майже 5 тис. бойових вилетів, направлені на знищення РЛС супротивників, аеродромів, літаків, командних пунктів, доріг і комунікацій. У процесі операції використовувались новітні штурмовики F117 “Стелс”, палубні літаки з авіаносців. Удари завдавались балістичними ракетами “Томагавк” з судмарин та лінійних кораблів. Союзники активно застосовували засоби радіоелектронної боротьби: спеціальні ракети створювали перешкоди для іракських радарів, це дозволяло фактично знищити станції на певній ділянці і через неї, у своєрідну “пробоїну”, моментально направлялись літаки для ударів по внутрішнім цілям в Іраку. Використовувались радіокеровані бомби, а дії авіації координувались з гігантського літака “Боїнг” Е-3 – він міг кілька днів проводити у повітрі та одночасно взаємодіяти з сотнями. Що цікаво – більшість літаків Республіканської армії не були знищені – але від них, схованих у підземних бункерах, користі було мало. Місяць союзники методично руйнували інфраструктуру Іраку та моральний дух солдат – ті усвідомлювали неминучсть поразки та неможливість проводити активні дії. Хусейн відповідав ударами по території Ізраїлю ракетами “СКАД”, забрудненням акваторії Перської затоки кувейською нафтою, та підпалом нафтових веж, щоб хоч якось ускладнити дії авіації союзників. 24 лютого було прийняте рішення про початок наземної операції – її прозвали “стогодинною війною”, бо дезорганізовані підрозділи Республіканської армії чинили опір лише 4 доби. Коаліція звільнила усю територію Кувейту та зайняла 15% території Іраку. 3 березня була підписана мирна угода. Війна тривала 37 днів.

Війна ХХІ ст.

А-10 “Тандерболт” – штурмовик, призначений для враження наземних цілей, особливо бронетехніки. Снаряди його 30 мм гармати мали сердечники з об’єднаного урану.

“Буря в пустелі” показала, як виглядатимуть війни ХХІ ст. Перше, що принесло успіх союзникам – взаємодія усіх родів військ, без якої військам Коаліцї не вдалося б досягти успіху. Вирішальну роль також грав контроль у повітрі. Загалом, вперше в історії, перемога була досягнута фактично діями ВПС: далі система бомбардуваннь як “змушення до миру” використали у Сербії та в Лівії. Навіть операція наземних сил перестала бути обов’язковою. Перевага Іраку у бронетехніці нівелювалась використанням нових технологій: штурмових гелікоптерів та штурмовиків. “Буря в пустелі” пророкувала і настання високотехнологічних війн. Саме завдяки цьому до швидкоплинного конфлікту на Близькому Сході було прикуто стільки очей. Війна дозволила звільнити Кувейт, але для того, щоб покласти край режиму Хусейна, знадобилось ще одне вторгнення вже у 2003 році.