Меню Закрити

Конфлікт закону і традиції

Історія 47 ронінів є простою, зрозумілою і відомою як в Японії, так і в усьому світі. Але справжня її цінність – у щедрій деталізації, яка може дати читачу те, що чисельні перекази і екранізації не ставлять собі за мету – інсайд у традиції і часто неписані норми життя в Японії періоду Едо.

Автор – Павло Корцуб

      На заході ця історія з’явилася завдяки Алджернону Фріман-Мітфорду – британському дипломату, який видав у 1871 році книгу «Оповіді старої Японії» – збірку історій та описів традиційних японських ритуалів і практик. На той момент в Японії довкола 47 ронінів виросла ціла FanFiction культура, яка поширилася на образотворче мистецтво, літературу і театр ще у 18 столітті, і живе й понині завдяки чисельним екранізаціям. Немає сумнівів, що так званий «Інцидент Ако» – історичний факт. У переказі достатньо дірок і контроверсій, щоб забезпечити інтерес сучасним історикам, та все ж вони стосуються окремих деталей та учасників.

      Згідно з традицією часів сьогунату Токугави, даймьо (землевласники)  повинні були один із кожних двох років проводити в Едо – фактичній столиці сьогунату (нині Токіо), а інший – у своїх володіннях, поки їх жінки та діти лишалися в маєтках в Едо де-факто заручниками на випадок можливої непокори. Витрати на утримання двох резиденцій та регулярні подорожі призводили до того, що даймьо не мали «надлишку» грошей. Крім того, їх змушували будувати дороги та заїжджі двори як задля власного комфорту, так і для вигоди регіону.

Оіші Йошіо

      У 1701 році даймьо землі Ако, що знаходиться в центрально-західній частині острова Хонсю, Асано Наганорі отримав завдання організувати церемоніальну зустріч представників Імператора в замку сьогуна. Аби навчити Наганорі необхідного етикету, до нього прибув майстер церемоній Кіра Йосінака. Що відбулося далі, точно не відомо: або Йосінака був невдоволений дарами, принесеними як плата за послуги, або вимагав завеликого хабаря (деякі оповіді стверджують, що людиною він був грубою і корумпованою), або Наганорі взагалі не знав, що хабар потрібно запропонувати. У будь-якому разі епізод завершився взаємною образою. Молодий Асано припустився страшної помилки: він витягнув свій кинжал і вдарив Йосінаку в голову. Витягти зброю у замку сьогуна, ще й з наміром завдати шкоди його слузі, було рівноцінно смертному вироку. Асано наказали зробити сепукко – ритуальний суїцид шляхом розрізання живота кинджалом. У момент найбільшої агонії людину обезголовлювали.

      Тепер землю Ако треба було конфіскувати, сім’ю зруйнувати, а вірних йому самураїв розігнати. Перший радник Асано – Оіші Йошіо – зібрав самураїв та сім’ю загиблого та покинув місто, ігноруючи протокол. Із 300 самураїв, а точніше, ронінів (самураїв, що втратили володаря) сорок сім, включно з Йошіо, скликали таємні збори і поклялися помститися за свого володаря, убивши Кіру – кривдника Асано.

    Кіра Йосінака не був дурнем: він посилив охорону власного дому і послав за ронінами і Йошіо шпигунів. Атака на його будинок тепер була рівноцінна суїциду. Але Оіші Йошіо вирішив обманути шпигунів. Роніни зазвичай обирали собі нове життя, стаючи монахами чи робітниками. Йошіо ж перебрався в Кіото і почав вести розгульне життя, регулярно напиваючись. Так тривало більше року, а тим часом решта з 47 ронінів знайшла собі роботу і почала таємно виготовляти зброю та обладунки: купівля готових могла би привернути увагу шпигунів. Показове ж дебоширство Йошіо привертало до себе увагу шпигунів, а особливо інцидент, коли він впав на вулиці п’яний, так що перехожий вдарив його в обличчя (навіть торкатися обличчя самурая було великою образою). Йошіо розлучився з дружиною, з якою жив 20 років, аби вона не постраждала в результаті помсти і щоб довести шпигунам, що нічого небезпечного він зробити не міг. Йосінака був задоволений отриманою інформацією і послабив охорону, на що Йошіо і розраховував. Оіші втік від шпигунів в Едо, де всі 47 ронінів зібралися разом і розробили план атаки. Роботу полегшило те, що кільком із самураїв вдалося під личиною торговців чи робітників побувати в будинку Кіри.                 

    Вранці 14 грудня 1702 року, майже через два роки після смерті Асано Наганорі, 47 ронінів двома групами під час сильного вітру та снігопаду увірвалися в маєток Кіри. Нападники зв’язали охоронців і відправили гінців до сусідніх будинків, аби пояснити сусідам, що це акт помсти і що ніхто, окрім Кіри, не повинен постраждати. Лучники були готові стріляти у будь-кого з людей Кіри, хто побіжить за допомогою. Пролунав удар в барабан – і роніни увірвалися в будинок.

    Врешті, розбивши охоронців в будинку і тих, хто спав у бараках поряд, роніни зрозуміли, що самого Йосінаки серед захисників не було. Виявилося, що спочатку він ховався серед жінок і дітей, яких роніни вирішили не чіпати, а потім втік із будинку. Під час обшуку самураї помітили прихований дворик, що слугував складом для деревини. Там Кіру і виявили, коли він напав на одного з ронінів із кинжалом.

    Оіші став перед ним на коліна як перед чиновником високого рангу і заропонував Кірі зробити сепукко, в якому роль відсікаючого голову дісталася б самому Оіші Йошіо, на додачу запроновуваши кинжал, яким два роки тому покінчив із собою Асано. Кіра ж не зміг відповісти, охоплений жахом, і врешті йому просто відрізали голову. Роніни ще раніше вирішили здатися уряду, та спершу вони промарширували по вулицях міста. Дійшовши до храму, в якому було поховано Асано, чоловіки омили голову Кіри в священному джерелі і поклали її та кинжал на могилу свого володаря. Нарешті, вони пожертвували всі свої гроші і стали чекати на арешт.

    Суперечливість ситуації полягала в тому, що роніни вчинили згідно з кодексом самурая – помстилися за володаря; з іншого ж боку вони порушили закон. Врешті, рішення було прийнято: їм наказали вчинити суїцид, після чого 47 ронінів були поховані поряд зі своїм володарем 4 лютого 1703 року. Одяг і артефакти і досі зберігаються в храмі, де вони поховані. Цей акт також очистив ім’я Асано, тож частину землі повернули його молодшому брату Наганорі, а тим ронінам дому Асано, які не входили до 47, дозволили повернутися на службу.

    Як я вже згадував, існують контраверсії довкола окремих деталей історії і суперечливі моменти. Одному з ронінів вдалося врятуватися, так що він прожив довге життя і був похований з іншими лише після природної смерті, що вже скидається на «історію 46 ронінів». А ще існує думка, що правильніше було б атакувати Кіру одразу після смерті Наганорі, а не чекати два роки, ризикуючи честю роду. Адже у разі смерті Кіри з інших причин відновити її було б уже неможливо. Незважаючи на суперечності, історія залишається японською класикою.

    Історія про 47 ронінів – одна з тих, яка нічого не втрачає, коли її просто переказують, але лише виграє від додавання деталей та пояснення історичного контексту: в такому вигляді вона проливає світло на хитросплетіння традицій, моральних норм, рішень та інтриг у цьому крихітному епізоді японської історії.