Меню Закрити
Ярослав Лодигін. (с) Взято з STYLEINSIDER

ЯРОСЛАВ ЛОДИГІН ПРО
ДИКЕ ПОЛЕ

Ярослав Лодигін – режисер, сценарист і продюсер фільму «Дике поле»   за романом Сергія Жадана «Ворошиловград». А ще він історик за освітою, тому зовсім по-іншому дивиться на Донбас. Він бачить чумаків на возах, пасторальні купецькі містечка, штаб-квартиру Махно і неповторність степових ландшафтів. І він зняв фільм про такий Донбас, яким ми його не знали раніше.

 

 

Картина Архипа Куїнджі “Ніч”. 1905-1908 р.

Знак-знак-знак.

Я емоційно дуже швидко прикипів до цього проекту. Чому? Мені 31 рік, я народився у Харкові. Закінчив історичний факультет університету імені Каразіна. Наприкінці 2010 року я прочитав «Ворошиловград» Жадана, і виявилося, що головний герой – Герман Корольов – закінчив той самий університет і той самий факультет, що і я. А десь на десятій сторінці він, вирушаючи в подорож на Донбас, на свою малу батьківщину, проїжджає повз мій дім на Московському проспекті в Харкові. Для мене це був такий знак-знак-знак. Я майже відчув, що сам відправляюся в цю дорогу.

Що значить історія для Ярослава Лодигіна?

      Історію я з дитинства дуже люблю, ще й навчався у такому ліцеї, де все керівництво було істориками. Із ранніх років в археологічних експедиціях брав участь. Тому й вирішив обрати історичний, і не пожалкував. Я був дуже сумлінним студентом, але більше за все на мене справила враження археологія – ті експедиції, під час яких ти буквально можеш доторкнутися до часу. Установити його безперервність. І в роботі над «Диким полем» було дійсно важливо усвідомити, що в принципі нічого не змінилося в цьому місці, в цьому по-справжньому дикому полі за останні десятки років. Ні в своїй суті, ні в географії, ні в тому, як впливає географія на життя людей, що живуть тут протягом багатьох тисяч років. Це і є історія для мене.

Донбас і Слобожанщина.

       Ми ніколи не вдивлялися в Донбас і дуже погано знаємо, що це таке. Більшість людей, що живуть на території, яку всі звикли називати «Донбас» взагалі вважають некоректним використання цього терміну. Мені, наприклад, важко сказати, де закінчується Слобожанщина, а де починається Донбас. Взяти хоча б Старобільськ – містечко, де ми знімали. Воно адміністративно спочатку відносилося до Харківської області.

        Тільки у 1932, коли із частин Дніпропетровської та Харківської областей сформували Донецьку (до 1938 вона включала ще територію сучасної Луганської області), Старобільський район став її частиною. Тобто Старобільськ історично відноситься до великого регіону Слобожанщини – рідної для мене землі, але зараз ми називаємо ці території частиною Донбасу. А в Харкові, наприклад, до сих пір стоїть будівля Донвугілля. Коли схід України тільки почали індустріалізувати, Харків був найзручнішим містом для того, щоб розмістити там центр управління. Там існував університет, у той час як Донецьк ще був маленьким селищем. Чи Харків тоді – частина Донбасу?

Стереотипи

В українському кінематографі склалася ціла палітра фільмів про Донбас: «Кіборги», «Позивний «Бандерас», «Іній» і багато інших. Всі вони з’явилися після того, як почалася війна, і є дещо конформістськими, як на мене. Круто, що їх знімають: суспільству це зараз потрібно, але наш фільм – інший. Ми почали роботу над ним задовго до того, як розгорілася війна на Донбасі. Ми розповідаємо про те, що було до неї, з великою любов’ю до місця і людей, які тут живуть. На жаль, ми часто бачимо з новин якісь урізані стереотипні картини. До 2014 року – це суцільна промисловість, після – війна, людські трагедії, сльози. А насправді Донбас – це набагато більше. Це місце не схоже на інші землі нашої країни. І в «Дикому полі» талановиті кінематографісти Сергій Михальчук, Влад Одуденко та його команда постаралися передати всю його красу.

Краса Дикого поля

Під час зйомок ми дуже надихалися картинами Архіпа Куїнджі – художника ХІХ-ХХ сторічь, який багато малював Донбас, степи, Азовське море. Його сприйняття кольорів, його оптимізм стали для нас своєрідним референсом. Іще Донбас – це таке відчуття простору, як у музиці Сергія Прокоф’єва. Коли слухаєш його, то уявляєш, як перетинаєш цей простір, як чумаки перетинали його на возах… Дуже надихнув Старобільськ. Першу експедицію туди ми здійснили у 2012 році. Я тоді, відповідно до стереотипів, уявляв собі заводи, терикони, чорний дим, хоча цього й немає у «Ворошиловграді»! І я приїхав, а там – така пастораль: поля, фермери, дрібна торгівля. Це колись було курортне містечко. Водний курорт Старобільськ. Історично воно дуже цікаве: це те саме місто, яке описували Ільф і Петров у своїх сагах; під Старобільськом знімався фільм «В бой идут одни старики»; тут якийсь час розташовувалася штаб-квартира Махно. Та й архітектурний ансамбль зберігся – таке собі «купецьке місто Н» після Російської імперії там залишилося.

Про любов

Мені хотілося, щоб наш фільм був іще одним твором, який передає любов до цього місця. Я думаю, що мистецтво повинно бути конструктивним і виходити саме з любові до світу. Бо речей, які нас розчаровують, і так багато. Навіщо знімати кіно, після якого ми ще більше зненавидимо одне одного, світ, Донбас? Тому не чекайте на щось депресивне про те, як погано живеться в Україні, бо це – світла історія з гумором, з пригодами. Обіцяю вам годину і п’ятдесят дві хвилини хорошого фільму, в якому немає жодної випадкової секунди і який змусить вас полюбити Донбас.

Спілкувалася Вероніка Масенко