Меню Закрити

Війна та Мир • Історія повсякдення • Історико-популярна платформа “Дієпис”

Мода доби “хаккі”: перший мілітарний поворот

У Британії є такий вираз як “вибори хакі” – ним позначають елекцію, яка відбувається невдовзі після війни і на якій зазвичай перемагають консерватори. Але не тільки вибори – бойові дії впливають геть на усе. Сьогодні в Україні пік розвитку моди “мілітарі”. Усі звикли бачити на вулицях не тільки стилізовані під однострої речі, а і реальну уніформу. Часи, коли усі думали “у формі – значить військовий” стрімко минули. Те, що війна вводить в обіг речі, характерні для солдат, – не новина. В історії нашої країни вже був такий період – це були колосально багаті на експерименти 1920-1930-ті рр. Чому людей у шинелях і кожанках можна було зустріти на вулицях настільки ж часто, як і тих, хто носив “оксворди” та що таке юнгштурмівка дізнаєтесь з цієї статті. Гайда!

Автор Євгеній Шатілов

“Ця уніформа зразка 1936 року тобі личить!”

Зустрічали по вбранню

Сьогодні ми звикли, що одяг – це частина вираження нашої індивідуальності та характеризує вас часто не гірше за обличчя чи ім’я. Хтось обирає вдягатись франтувато, хтось прихильник більш зручного casual, інші надягають спортивний костюм і кросівки. Носи що хочеш. Але у добу Визвольних змаганнь в Україні та Громадянської війни в Росії панував зовсім інший порядок. Одяг раптом набув безпосередніх класових ознак: за офіцерський мундир або дороге пальто на вулиці могли побити чи навіть вбити, тому очевидці відмічають, що у добу Воєнного комунізму  усі намагались скоріше заховатись у сірій масі одягу, ніж підкреслювати власну індивідуальність. Крім того, легка промисловість фактично припинила свою роботу – єдиний спосіб дістати якусь одежу був або отримати її по ордеру з “конфіскованого в буржуїв” (утім ніхто не гарантував, що вам не видадуть замість потрібного кілька пар жіночих панчох”) або піти працювати на завод – так званий “прододяг” випускався спеціально для “трудящих”, головне було його не занедбати. Інший варіант – шити і перешивати самому. На початку роману “Місто” В.Підмогильного Степан Радченко приходить у дім, де живе його землячка, Надія:

Надійка жила при двох землячках із свого села, що на рік раніше пустились у широкий світ і найняли в цьому старосвітському мешканні так звану залу. Одна з них, Ганнуся, вчилась на курсах крою та шиття, готуючись поповнити армію швачок, що ремество їхнє підупало за військового комунізму й натурального господарства, коли кожен сам на себе пряв, варив і нічого не шив, але під час непу потребувало швидкого поновлення відповідно до зросту потреб і смаків. (В.Підмогильний “Місто”)

Красномовна характеристика. Ситуацію зубожіння в одязі в Петрограді помітив відомий фантаст Герберт Велс, який відвідав Радянську Росію у 1920 році

Люди обносились; все они, и в Москве и в Петрограде, тащат с собой какие-то узлы. Когда идешь в сумерках по боковой улице и видишь лишь спешащих бедно одетых людей, которые тащат какую-то поклажу, создается впечатление, что все население бежит из города… Вряд ли у кого в Петрограде найдется во что переодеться; старые, дырявые, часто не по ноге сапоги — единственный вид обуви в огромном городе, где не осталось никаких других средств транспорта,кроме нескольких битком набитых трамваев. Порой наталкиваешься на самые удивительные сочетания в одежде. Директор школы, которую мы посетили без предупреждения, был одет с необычайным щегольством: на нем был смокинг, из-под которого выглядывала синяя саржевая жилетка. Несколько крупных ученых и писателей, с которыми я встречался, не имели воротничков и обматывали шею шарфами. У Горького — только один-единственный костюм, который на нем.Когда я встретился с группой петроградских литераторов, известный писатель г. Амфитеатров обратился ко мне с длинной желчной речью. Он разделял общепринятое заблуждение, что я слеп и туп и что мне втирают очки. Амфитеатров предложил всем присутствующим снять свои благообразные пиджаки, чтобы я воочию увидел под ними жалкие лохмотья. Это была тягостная речь и — что касается меня — совершенно излишняя, и я упоминаю о ней здесь для того, чтобы подчеркнуть, до чего дошла всеобщая нищета.(Г.Уелс “Россия во мгле”)

Воєнний комунізм поставив перед міщанами непросте питання: де знайти одяг? Утім, у добу НЕПу, потроху відновилась і легка промисловість, і до СРСР дійшла світова мода. Саме тому Гануся з роману В.Підмогильного постійно строчила на швейній машинці нові замовлення. Але це аж ніяк не прибрало елементи мілітарної моди з вулиць. І ми зараз спробуємо висвітлити конкретні її прояви.

Дякуючи Джону Френчу…

Майже увесь “модний шмот” походив з війни. Хітом “літо-осінь 1914-1918” стала британська польова куртка, яка невдовзі отримала ім’я на честь свого розробника – лорда Френча. Неймовірно популярною вона стала у російській імперії, ряд офіцерів протягом війни замовляли собі кителі такого покрою. Френч був довгою (майже до колін) курткою, зазвичай з чотирма кишенями: двома нагрудними і двома на поясі. На ряду з одностроями Російської імператорської армії, цей одяг – символ революційних подій. Є безліч фото Головного отамана армії УНР Симона Петлюри, де він у френчі англійського зразка: куртка за британським зразком була затверджена основним одностроєм у проекті уніформи української армії 1919 року.

Лорд Джон Дальтон Френч прогулюється центром Лондона не знаючи, що позначив цілу епоху моди 1920-х рр.

По інший бік, великим любителям такого роду одягу став Йосип Сталін (Джугашвілі). Згодом, саме “френч” перетворився на найвідоміший його повсякденний одяг.

Фанатом "френча" був Симон Петлюра

Френч у добу НЕПу перетворився на яскраву ознаку революціонера, “нової людини”. Недарма Степан Радченко з романа “Місто”, який пишався участю у повстанському русі, їхав до Києва, вдягнений у френч та штани з єдиною кишенею. Автор від особи героя протиставляв майже аскетичний стиль хлопця, “клятим непманам” у широких штанах і костюмах.

В неділю, коли мала вернутись Надійка, Степан зробив надвечір генеральний огляд своїй одежі, попришивав непевні ґудзики голкою, яку звик при собі мати за довгий час парубкування, витрусив френча й витер чоботи торбинкою. Костюм свій він носив уже третій рік, сукно на ньому злиняло від сонця, але це було міцне офіцерське сукно, що не дасть дірок ще років зо три. (В.Підмогильний “Місто”)

З Дзержинським та у білому френчі

Тому, хто мав хороший і якісний френч – дуже щастило, з ним можна було пройти усі лихоліття і пережити проблеми з одягом. Що цікаво, френч успішно пережив 1920-ті – і до сьогодні можна побачити когось у селах чи невеликих містечках, вбраних у цей атрибут революціонера! Але наступній нашій гості так сильно не пощастило.

Кожанка

Мало що так міцно асоціюється з “воєним комунізмом” та революцією, як шкіряна куртка, яку часто називали просто “кожанка”. Вона увійшла в обіг на початку ХХ ст., як “спецодяг” у неї вбирались льотчики, мотициклісти, екіпажі бронеавтомобілів. Насправді, ці куртки прийшли у Російську імперію із Швеції ще у кінці ХІХ ст. і тому часто йменувалась “шведською”.


Від куртки льотчика…

Під кінець війни намітилась тенденція носіння шкіряних курток молодими офіцерами в незалежності від роду військ.
До просто крутого вбрання…

Пізніше “кожанка” разом з “товаришем Маузером” стала стійким образом червоного комісара і у добу “воєнного комунізму” стала статусним одягом – у неї вдягались відповідальні партійні робітники, військові, комсомольці. Куртка поєднала у собі, з одного боку, протест проти “буржуазної вишуканості”, з іншого – уособлення аскетичності і шику. Одяг був “унісекс”: ідеалом образу “нової жінки” було вдягнути “кожанку”, шкіряну спідницю та пов’язати голову червоною хусткою.

Писк жіночої моди, весна-літо 1925.

У другій половині 1920-х “кожанка” стала сприйматись скоріше як кітч. Але щоб зрозуміти поваго до цього предмета гардеропу, потрібно просто зацитувати рядки з романа М.Островського “Как закалялась сталь”. Головний герой, Павка Корчагін, хотів вибратись з Боярки на важливу конференцію, але міст у потязі не було:

Отозвав Риту в сторону, посвятил ее в свой план действий: он проберется в вагон откроет окно и втянет в него Риту. Иначе ничего не выйдет.

-Дай мне свою куртку, она лучше любого мандата.

Павел взял у нее кожанку, надел, переложил в карман куртки свой наган, нарочито выставив рукоять со шнуром наружу. Оставив сумку с припасами у ног Риты, пошел к вагону. Бесцеремонно растолкав пассажиров, взялся за поручень.

-Эй, товарищ, куда?

Павел оглянулся на коренастого чекиста.

-Я из особого отдела округа. Вот сейчас проверим, все ли у вас погружены с билетами посадкома, – сказал Павел тоном, не допускающим сомнения в его полномочиях.

Чекист посмотрел на его карман, вытер рукавом пот со лба и безразличным тоном сказал:

-Что ж, проверяй, если влезеш. (Н.Островский “Как закалялась сталь”)

“Разговори” по душам

Ярмарок на Конкрактовій площі в 1920-х рр. У натовпі чітко проглядаються люди у військових шинелях

Серед нечисельних речей, які Степан Радченко привіз з собою у Київ, була і “солдатська імператорська шинель”, яка була у пригоді холодною осінню та зимою. Усі двадцяті роки елементи уніформи активно використовувались у повсякденному носінні. Причини були досить тривіальні – нестача на перших порах іншої одежді. Демобілізовані солдати, які йшли працювати на фабрики, використовували мундири у якості спецодягу – з його виробництвом на етапі переходу від “воєнного комунізму” до НЕПу теж виникли проблеми. Насамперед зустрічались елементи уніформи Російської імператорської армії зразка 1907 року – гімнастерки (звичайно, без погон), кашкети без кокард. На довгі роки вперед у моду увійшли “галіфе” – звужені від колін штани, які використовувались часто кавалеристами та й іншими військовими. Але якщо солдатське вбрання ще сприймалось, то будь які старорежимні елементи (офіцерські фуражки чи мундири) могли спричинити для їх володаря настання дуже неприємних наслідків. Усю першу половину 1920-х років вулиці міст заповнювали люди, одягнені в уніформу РККА – характерною рисою цього варіанту вбрання була присутність широких полос тканини на гімнастерках і шинелях у три ряди – так званих “разговоров”, які відсилали до образу давньоруських багатирів. До цього комплекту у якості головного убору призначалась “будьоновка” – вона теж нагадувала середньовічний шолом-шишак, тільки з великою п’ятиконечною зіркою на лицьовій стороні. Останній варіант одягу, на відміну від зшитого у царський час аж зовсім не відрізнявся якістю, носили його від безвиході і, часто, довгі роки.

Відступаємо!

Мілітарна мода поволі пішла на відкат у у другій половині 1920-х рр.: ситуація у легкій промисловості поліпшилась і до СРСР прийшли західні модні віяння. Чоловіки одягли широкі штани, парусинові чоботи та костюми, жінки – модні безформені сукні, короткі (за тими мірками) спідниці та почали коротко стригтись. Військова форма або шкіряна куртка стали ознакою маргінала або людини невисокого соціального статусу – саме тому Степану Радченку у комісії з “українізації”, видаючи посвідчення лектора, висловили сподівання, що дуже скоро він змінить свій френч на пристойний костюм. У творі символом перетворення героя було спалення ним своїх сільських пожитків, серед яких були ті сам елементи однострою. У добу панування стилю “гарсон” вдягатись так було не модно.

Останній спалах мілітаризованої моди відбувся у період форсованої індустріалізації. Зі згортанням НЕПу його мода була затаврована “буржуазною”, тому влада мала запит на елемент одягу, який мав підкреслено класовий характер та міг масово вироблятись. Допомога неочікувано прийшла з Німеччини – там у воєнізованих загонів компартії в ходу були довгі куртку, схожі на однострої. Їх швидко застосували тут. Отримали вони назву “юнгштурмівка”, нерідко зустрічалась означення “тельманівка” (ім’ям лідера компартії Німеччини Ернста Тельмана).

До “юнгштурмівки” обов’язково додавалась портупея: у такому вигляді виступали агітатори, активісти, двадцятип’ятитисячники. Утім, вона теж залишилась одним з символів короткого періоду, як і інші експерименти типу агіттекстилю. Мілітарній моді властиво відступати. Утім, завжди ситуація може скластись так, що вона повернеться.

"Портрет мужчины с книгой" Ф. Малявіна (1940) у жанрі соцреалізм. А не нагадує він вам клятого буржуя?"

Шоо, опять?!
Період, який наступив з другої половини 1930-х рр. культурологи та історики називають епохою “великого стилю”. Це був відкат від революційності і реконструкція імперських патернів. Конструктивізм поступився пишному сталінському ампіру, цікаву і експериментальну літературу замінило примітивне звеличення дійсності у образі соцреалізму. Попри те, що товари видавались по картках, партійна номенклатура – нова еліта – культивувала позірну розкіш, байдуже, що одиниці могли красиво вдягатися чи їсти крабів у ресторані. Історикиня Н.Лебіна називає це відкатом до імперскості. А як інакше, коли більшовик Сергій Кіров ще у середині 1920-х спеціально публічно вдягався у простий френч, а за 10 років міг би знятись для західного модного журналу. Колишні поціновувачі кожанок перевдяглися у уособлення сталінського шику – двубортний бостоновий костюм. Ось так: полум’яні більшовики перетворились на чепурних відвідувачів ресторанів. І зникли з вулиць френчі, шинелі та “кожанки”…