Меню Закрити

«На Независимость Украины» Йосипа Бродського

інтертекстуальний аналіз

Вірш Йосипа Бродського, що став предметом розгляду даної статті та об’єктом суперечок стосовно авторства, позиції митця, висловленої тут, тай узагалі міжнародної полеміки, ніколи і ніде не так і не був опублікований, ба більше – достеменно відомо, що цей вірш написав саме Бродський, стало лишень у 2015-ому, через 23 (!) роки з моменту його написання. Однак, не про історію створення піде мова, а власне про текст, значення якого досі залишає по собі невирішені питання, а протиріччя на його фоні досі розростаються. Саме ця обставина і змушує рахуватися із наявністю численних інтертекстуальних, циклічних зв’язків, що розширюють і, так би мовити, ускладнюють зміст твору, роблячи його незбагненним для непідготованої аудиторії та аж занадто легким у якості рупора пропаганди. Справа щей утім, що українці, читаючи цього вірша необґрунтовано зляться на «українофоба-Бродського», а росіяни, самі того не розуміючи, орудують ним, як ковтком правди та т. зв. істинною реакцією жителя Союзу на відхід України. Зараз ми знівелюємо усі упередження навколо цього. Отож, відсвяткувавши 27-ому річницю Незалежності України, читаємо вірш Йосипа Бродського «На Незалежність України»…

“На Независимость Украины”

Дорогой Карл Двенадцатый, сражение под Полтавой,

слава Богу, проиграно. Как говорил картавый,

«время покажет – кузькину мать», руины,

кости посмертной радости с привкусом Украины.

То не зелено-квитный, траченый изотопом,

– жовто-блакитный реет над Конотопом,

скроенный из холста: знать, припасла Канада –

даром, что без креста: но хохлам не надо.

Гой ты, рушник-карбованец, семечки в полной жмене!

Не нам, кацапам, их обвинять в измене.

Сами под образами семьдесят лет в Рязани

с залитыми глазами жили, как при Тарзане.

Скажем им, звонкой матерью паузы метя, строго:

скатертью вам, хохлы, и рушником дорога.

Ступайте от нас в жупане, не говоря в мундире,

по адресу на три буквы на все четыре

стороны. Пусть теперь в мазанке хором Гансы

с ляхами ставят вас на четыре кости, поганцы.

Как в петлю лезть, так сообща, сук выбирая в чаще,

а курицу из борща грызть в одиночку слаще?

Прощевайте, хохлы! Пожили вместе, хватит.

Плюнуть, что ли, в Днипро: может, он вспять покатит,

брезгуя гордо нами, как скорый, битком набитый

кожаными углами и вековой обидой.

Не поминайте лихом! Вашего неба, хлеба

нам – подавись мы жмыхом и потолком – не треба.

Нечего портить кровь, рвать на груди одежду.

Кончилась, знать, любовь, коли была промежду.

Что ковыряться зря в рваных корнях глаголом!

Вас родила земля: грунт, чернозем с подзолом.

Полно качать права, шить нам одно, другое.

Эта земля не дает вам, кавунам, покоя.

Ой-да левада-степь, краля, баштан, вареник.

Больше, поди, теряли: больше людей, чем денег.

Как-нибудь перебьемся. А что до слезы из глаза,

Нет на нее указа ждать до другого раза.

С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи!

Только когда придет и вам помирать, бугаи,

будете вы хрипеть, царапая край матраса,

строчки из Александра, а не брехню Тараса.

Почнемо з того, що як у свій час Володимир Маяковський у вірші «Долг Украине» надав читачеві можливість поринути в українську мову сповна, вживаючи українські слова у порівнянні із російськими,    так само і Бродський використовує схожий літературний прийом із перерахуванням найбільш знайомих або, навпаки, незвичних для російського вуха українських слів, при цьому не роблячи з них якогось особливого семантичного ряду, а лиш творячи ними загальну картину протиставлення двох східнослов’янських мов, адже українську мову Бродський знав або ж, принаймні, був знайомий з нею, зокрема спілкуючись із Анною Ахматовою, що займалася російськими перекладами Франка. Таким чином Бродський ніби змушує читача «напитися» української мови задля кращого розуміння її внутрішніх глибинних процесів, щоразу обрамлюючи її черговим смисловим навантаженням.

Варто врахувати також те, що упродовж усього вірша слово надається саме ліричному герою, і немає навіть натяку на те, що ці слова говорить сам Бродський. За такою логікою стає зрозуміло, особливо зважаючи на мову вірша: наявні жаргонізми, своєрідний сленговий стиль та «низький текст»    , що слово надається середньостатистичному жителю Росії, котрий наслуханий про Україну, про деякі сторінки її історії та принципи функціонування її мови, а із власне тексту вимальовується й тема вірша: злоба і жаль, агресія і ненависть стосовно виходу України із складу СРСР, стосовно «зради братнім народом свого старшого брата». Здавалось би, нормальна реакція власне з боку росіянина, проте не так все просто

Починає герой свій пасаж із згадок про Полтавську битву, ніби іронічно звертаючись до шведського короля зі словами подяки за те, що бій таки програно, і про українську незалежність не може бути й мови. А далі посилання на Хрущова, котрий і був тим «привкусом Украины» у передсмертній агонії Радянського Союзу. Поступово, неоднозначність звернень та зворотів змушує уважного читача прикипіти до тексту, щоразу переживаючи то відчуття піднесення, то занепокоєння, а то й образи. На початку наступної строфи відчувається явний натяк на Чорнобильську трагедію завдяки зелено-квітному прапору, що «траченый», тобто зіпсутий, виїдений ізотопом, хоча далі автор займається вдалою грою із хронологією, і повертає нас на місце Конотопської битви: славної української перемоги над елітним московським військом, і майорить тут уже саме жовто-блакитний прапор. Обізнаність ліричного героя не залишає нас байдужими.

Перший рядок третьої строфи і знайомить читача з українською мовою – знаряддям тих, кого ятрили ізотопом, і хто здобував перемогу в Конотопській битві, – головний герой так ніби намагається бути якомога об’єктивнішим, роблячи враження обізнаності в українському питанні, але все одно не витримує і поступово висловлює свою справжню позицію. Це в нього відбувається немовби психологічна реакція на стрес: спершу безпосередня реакція на вплив, коли герой намагається знайти проблему в собі, у своєму народові, котрий теж не ідеальний, котрий 70 років жив, як при Тарзані із залитими очима тощо. Ця стадія триває недовго, і тепер відхід України від Росії ліричний герой сприймає фазою максимально ефективної адаптації: агресії та злоби на вчинений акт відторгнення, із властивими йому вульгарними натяками із ноткою історії, із прокльонами та «порадами», куди б то українському народові піти і де кращої долі шукати. Саме в такому дусі і проходять усі наступні строфи до передостанньої, із моментами заспокоєння, коли герой нібито нарешті знайшов причину того, чому ж Україна відділилася:

Не поминайте лихом! Вашего неба, хлеба

нам – подавись мы жмыхом и потолком – не треба.

Нечего портить кровь, рвать на груди одежду.

Кончилась, знать, любовь, коли была промежду.

Что ковыряться зря в рваных корнях глаголом!

Вас родила земля: грунт, чернозем с подзолом.

Полно качать права, шить нам одно, другое.

Эта земля не дает вам, кавунам, покоя.

і моменти шаленої люті, коли протагоніст (або ж антагоніст, як кому) грозиться плюнувши у Дніпро, повернути його в інший бік.

Прояснення ситуації наступає з початком передостанньої строфи: герой ніби заводить українську народну пісню із характерними їй початками «Ой» і визнає далі, що українці-то втрачали більше людей, аніж грошей. Але наказу зверху триматися за Україну не було, тому і змушені росіяни миритися з цим, лиш пускаючи скупу сльозину:

Как-нибудь перебьемся. А что до слезы из глаза,

Нет на нее указа ждать до другого раза.

Остання ж строфа взагалі вносить ще більше цікавості:

С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи!

Только когда придет и вам помирать, бугаи,

будете вы хрипеть, царапая край матраса,

строчки из Александра, а не брехню Тараса.

Чому автор говорить, мовляв, коли і вам настане час вмирати? Хто уже до того помер? Чому росіянин говорить до українських орлів, козаків, гетьманів та вертухаїв: «коли ж і ви помиратимете…»? Усе просто: Україна відійшла від Росії, згодом російський народ помер, а ображений його представник у передсмертній агонії продовжує проклинати колишніх братів, нібито забудуть вони свого героя і віддадуться у руки чужого…

Ліричний герой говорить усі вищезазначені слова у своєрідний передсмертний час, уособлюючи собою весь російський народ, який, шукаючи причин свого занепаду, звинувачує у всьому Україну. Ось, що хотів донести автор,  уже давно будучи американським громадянином, у далекому 1992-ому році.

Лауреат Нобелівської премії, поет Йосип Бродський – людина надзвичайної проникливості слів та наповненості тексту, тому його вірші завжди потрібно розгадувати, немов ребуси; наостанок свого творчого шляху він залишив один із найскладніших, котрий ще довго тривожитиме голови та серця читачів по всьому світу. Журнал «Дієпис» наголошує на суб’єктивності вищезазначених суджень, зважаючи на те, що поетичний текст завжди буде трактуватися по-різному. Проте залишає за собою право формулювати такі думки на основі дослідження творчості автора, його біографії та зв’язків з Україною. Читайте вірші правильно!