Меню Закрити

Слово «Чесної людини»

«Вулиця джину» - саме так уявлялося місце збору алкоголіків, тунеядців та хуліганів.

Цього разу “ДЂЕПИС” пропонує вам ознайомитись з ще одним цікавим матеріалом. Як і коли виникли злочинні говірки? Що приховував Франсуа Війон? А також, як розвивались кримінальні субкультури Середньовіччя, читайте в цій статті.

Автор Роман Клименко

       На пострадянському просторі часто можна почути слова, які рідко знайдеш в словниках. Від школярів і до сивочолих дідів, люди будь якого віку, національності, соціального становища, статі періодично згадують «фраєра», «кришу», «пахана», «парашу», «халяву», «пєтуха». Блатні слова міцно вкорінилися в мовах вихідців із «тюрми народів». Опису того, чому так склалося, можна було б присвятити окремий цикл статей, одначе сьогодні мова не про це. Ці слова знають люди від Варшави і до Владивостока, але які слова-жаргонізми використовують і чи використовують взагалі люди, що, на їх щастя, не були дотичні ні до радянської репресивної системи, ні до її «культурного спадку»? А для історика важливе  інше питання – звідки вони  беруться і в яких умовах формувалися? Про російську фєню і її трансформації за останні століття відомо чимало, але її помилково вважають унікальним російським феноменом. На чому ж «ботають» за кордоном?

       У більшості європейських мов існує своя говірка злочинців – Germanía в Іспанії, Bargoens у Нідерландах, Thieves Cant в Англії тощо. Усі вони виникали і розвивалися в ХІV-XVI століттях, і слугували одній меті – не дати «чужим» дізнатися, про що говорять «роботяги» (так називали себе злочинці у Франції часів Франсуа Відока    ). Загалом все начебто зрозуміло – злодії не хочуть, щоб їх викривали, от і вигадують собі шифр. Одначе постає інше питання: чому в ХV столітті одночасно по всій Європі виникають такі ненормативні лексичні субстандарти?

Жанна Д`Арк – одна з перших, хто відчув на собі дію інквізиційної процедури судочинства.

       Просто саме в цей час по Європі відбулася юридична «реформа» – з’явилася інквізиційна процедура слідства. Раніше судовий процес зводився до заслуховування свідків і випробування ордаліями – те, з чим у нас асоціюється Середньовіччя. Потримав у руці розпечене залізо, не обпікся – значить, не винен. Інквізиційна процедура робила велику ставку на допит і пошук співучасників злочину (а в ті часи мало хто із злочинців міг працювати сам-один). Але це лише вершки, корінь проблеми полягав у тому, що оскільки у великих містах (а саме там переважно і розвивалися говірки злочинців) громада не мала такої влади, як у селах чи містечках, представникам влади доводилося ініціювати розслідування (inquisitio – розслідування) самостійно, і саме тоді за це взялися «компетентні органи». 

      До XV століття суспільство було ворогом злочинця, адже будь-яка громада, у якої ти вкрав коня, заявить до суду і з’явиться свідчити проти тебе і сам потерпілий, і всі його сусіди та родичі. З іншого боку якщо раптом в англійському селі ніхто не захотів подавати позов проти людини, котра вбила француза, вбивця міг легко вийти сухим із води. Тепер у злочинців з’являється достойний суперник – професіонал, що заробляє собі на життя, ловлячи «чесних людей» (так називалися злочинці в Англії). Впровадження інквізиційної процедури в судову практику і стало потужним каталізатором для виникнення кримінальних говірок. А ще це сприяло створенню образу «романтичного злочинця», адже тепер злодій – це не той, хто діє проти громадян, це той, хто діє проти закону, а закон уособлюють його служителі, чиї моральні якості інколи були не кращі, а подекуди й гірші, ніж у порушників.

       Іншим важливим фактором у формуванні кримінального жаргону є ідеологічна складова. У Середньовіччі представники певної професії об’єднувалися в цехи    . Цехи почасти мали свої кладовища, хоругви, райони в місті, й інші приємні дрібнички, які складали ознаки соціального статусу членів цеху. Цех лахмітників ні в кого не викликав подиву, і навіть жебраки мали щось схоже на цех (були сертифіковані і не сертифіковані жебраки. Перші мали дозвіл від міської влади на свою діяльність, ділили територію etc). Злодії теж напевне хотіли б мати свій цех, одначе, розуміли, що краще не пробувати його офіційно зареєструвати, бо в кращому випадку їх могли підняти на кпини, а в гіршому… Але цех  – це не лише хоругва і приміщення, це ще й солідарність, секрети ремесла, власна термінологія й інші речі, які бісять нас в наших друзях інших професій. Отже, створення власного арго було справою честі для цеху розбійників. Ще в 1454 році, після арешту банди Кокіярів світ дізнався про цікавий аспект життя злодіїв – ставлення до крадіжки як до професії. В історії банда Кокіярів відома в першу чергу через  свого знаменитого  учасника Франсуа Війона – видатного поета і шибеника. Свого часу це була лиховісна і небезпечна команда професійних злочинців. Жан Рабустель, прокурор у справі Кокіярів, залишив надзвичайно цікаві нотатки, з яких дізнаємося, що на вершині «харчового ланцюга» злочинців стояв maistre (мейстр, майстер, метр) – злодій, котрий міг обдурити багатія, а решта злочинців розподілялись у цьому ланцюгу згідно своєї спеціалізації.  У тих же записках зустрічаємо словосполучення, яке здивувало і суддів, і прокурорів – mestier de larrecin або ремесло крадіжки, а саме так називали свою спеціальність підсудні Кокіяри – банда злочинців із Парижа. Це  важливий аспект світогляду тогочасних порушників закону, адже вони, виходить, вважали себе нормальними членами суспільства, зайнятими на «роботі» (власне у Кокіярів «працювати» означало «красти»). Дослідниця цієї теми Ольга Тогоєва описує, як злодії знаходили своє місце між чесним денним життям і нічним супергеройським «професійним»: 

Власне, ніщо і не могло по-справжньому виключити їх із життя суспільства. Злочинці-професіонали, як точно зазначила К. Говар, жили в “симбіозі” з міським населенням, вони могли навіть співпрацювати з владою, особливо зі знаттю, якій служили в ролі найманців під час війни або були слугами в мирний час. Так само, як і інші городяни, вони мали будинки і сім’ї, численних знайомих, які зазвичай і не підозрювали про злочинний характер їхніх занять. Яскравим прикладом такого “співіснування” може бути справа Жака Біно, котрий служив у палаці французької королеви.

        У 1406 році Біно і його банду звинуватили в крадіжці на суму  4 тисячі флоринів, їх визнали винними і покарали. У банду, крім самого Біно, входили його дружина, якийсь Гійом ле Льєвр, золотих і срібних справ майстер, і ще кілька людей, пов’язаних між собою, за їхніми словами, “путами сімї і дружби“. Розголосу ця справа набула лише тому, що крадіжку виявили  в “гардеробі королеви“, і вартість речей була занадто висока. Але до цього моменту ніхто, схоже, і не підозрював про справжні уподобання Жака Біно і його сім’ї.

       Загалом формування злочинної солідарності було обумовлене реаліями часу, а от формування кримінальних субкультур у Європі – це вже цікавий фактор розвитку міської культури жителів Західної Європи, які хоч і не всі і не так часто, та все ж взаємодіяли з представниками underworld     . Про вплив кримінальної субкультури і арго на європейську літературу і мистецтво ми розповімо в наступних публікаціях, але тепер варто  запам’ятати, що злочинність була, є і, схоже, буде й надалі турбувати людей в усіх країнах, одначе не варто закривати на неї очі, лише тому, що вона «псує престиж». Навпаки – зрозумівши причини виникнення, методи і мету – проблему можна нейтралізувати! Або не нейтралізовувати. Кому як більше подобається.

 А зараз пропонуємо пройти тест!